УДК 65.242.1
Воропаєва Т.С.
ДОСЛІДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ: ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
В статье анализируются проблемы самоидентификации и особенностей становления национальной и европейской идентичности граждан Украины на протяжении 1991 – 2011 годов. Анализируются результаты эмпирического изучения самоидентификации граждан Украины по методике Берри. Рассматривается проблема интегративного подхода.
Ключевые слова: национальная и европейская идентичность; граждане Украины; интегративный подход.
В статті аналізуються проблеми самоідентифікації та особливості становлення національної і європейської ідентичності громадян України упродовж 1991 – 2011 років. Аналізуються результати емпіричного дослідження самоідентифікації громадян України за методикою Беррі. Висвітлюється проблема інтегративного підходу.
Ключові слова: національна і європейська ідентичність; громадяни України; інтегративний підхід.
The problems of self-identification and the peculiarities of development of national and European identity of the citizen of Ukraine during 1991 – 2011 years are analyzed in this article. The results of the empirical research on self-identification of the citizen of Ukraine by Berry method are analyzed. The problem of the integration approach is discussed.
Keywords: national and European identity; citizen of Ukraine; integration approach.
Активізація глобалізаційних процесів у світі вимагає особливо пильної уваги до проблеми завершення націєтворення та формування спільної ідентичності громадян України. У зв’язку з цим перед сучасними науковцями постає завдання поглибленого вивчення процесів становлення і розвитку колективної ідентичності українців, основними формами якої є національна та європейська ідентичність.
Відомо, що феномен колективної ідентичності давно привертає увагу багатьох дослідників і активно обговорюється в різнопланових соціально-гуманітарних дискурсах. В зарубіжній науці цей феномен вивчався переважно в руслі соціальної і культурної антропології та психології з різних теоретико-методологічних позицій (З. Фрейд, Е. Еріксон, К. Юнг, А. Ватерман, Дж. Колеман, Дж. Марсіа, Е. Дюркгейм, Ф. Барт, В. Дуаз, Г. Кон, В. Коннор, М. Мід, Е. Сміт, С. Страйкер, Г. Теджфел, Дж. Тернер, М. Барретт та ін.). Теоретичний аналіз різних концептуальних підходів до вивчення ідентифікаційної проблематики показує, що ідентичність є результатом процесу ідентифікації, яка найчастіше розглядається як процес уподібнення, ототожнення себе (або своєї референтної групи) з кимось або чимось. З другої половини 80-х років ХХ ст. підвищується зацікавленість вчених із різних країн до проблеми колективної ідентичності. З’являються відповідні наукові дослідження в Україні та Росії, публікуються статті і розвідки, видаються книги, проводяться наукові конференції, круглі столи й семінари. Але проведені теоретико-емпіричні дослідження М. Шульги [10], С. Савоскула [8, 299 – 301], П. Гнатенка і В. Павленко [4], М. Рябчука [7], Я. Грицака [5, 188 – 197] та багатьох інших вчених не вичерпали дану проблематику.
Національна і європейська ідентичність громадян України вивчалась у вітчизняній соціогуманітаристиці переважно у філософському й історичному аспектах, без міждисциплінарного аналізу емпіричних досліджень, конструктивне застосування якого можливе в рамках інтегративного підходу. Зокрема, в проекті «Ідентичність і соціальна лояльність» (1994 – 1999 рр.), яким керував відомий український історик Ярослав Грицак [5, 188 – 197], дослідники намагались «взяти до уваги максимально велику кількість найрізноманітніших ідентичностей» [5, 189], проте вони не врахували ні метаетнічну (наприклад, слов’янську), ні континентальну, ні планетарну ідентичність. «Совєтську ідентичність» вони чомусь назвали національною [5, 190], пропонуючи респондентам незрозумілу формулу «совєтський/а» [5, 192], а українську і російську ідентичності не розглядали в етнічному розумінні. Цього можна було б уникнути, якби дослідники застосували комплексний підхід, враховуючи дані етнопсихології, етнополітології та етносоціології.
Застосування інтегративного підходу при дослідженні становлення національної та європейської ідентичності передбачає врахування наступних теоретико-методологічних засад: 1) системне бачення поступового розгортання таких стадій еволюції універсуму як геогенез, біогенез, психогенез, антропогенез, глотогенез, соціогенез, культурогенез, суб’єктогенез, ноогенез, етногенез тощо; 2) обов’язкова концептуалізація міждисциплінарних узагальнень з дотриманням принципів вертикальної та горизонтальної інтеграції; 3) системне вивчення процесу становлення і розвитку української ідентичності в контексті етногенетичних, націєтворчих та соціокультурних процесів; 4) обов’язковий розгляд української ідентичності як динамічної структури, для якої характерний нелінійний і нерівномірний розвиток; 5) вивчення системоутворюючої ролі ноетичного (смислового) виміру процесу ідентифікації суб’єктів (як індивідуальних, так і колективних); 6) врахування того факту, що українці в ході свого історичного розвитку змінили власний етнонім (зміна етнонімів найчастіше відбувається саме в межах усталених етнічних спільнот, коли народ знаходиться на порозі націєтворення і шукає найбільш давні й глибинні підстави для своєї національної самоназви), адже при зміні етноніму народ залишається самим собою, і збереження колективного «Ми» та самоідентичності зумовлюється спадкоємністю історичної пам’яті, етнічної ментальності та свідомості; 7) дослідження української нації як повномасштабної (яка за відомою міжнародною класифікацією Я. Крейчі та В. Велімскі є одночасно і етнічною, і політичною [12]), не розриваючи племінний, етнічний і національний етапи розвитку українства; 8) врахування того, що без завершення процесів націєтворення і без збереження власної ідентичності Україна не буде конкурентоздатною державою у світі; 9) обов’язкове поєднання теоретичних та емпіричних досліджень, що унеможливить продукування неадекватних тверджень про нібито суцільну інтровертованість і меланхолійність українців та про неможливість їхньої однозначної цивілізаційної самоідентифікації; 10) врахування того, що для України властивий синтезуючий тип міжцивілізаційної взаємодії [3].
Процес становлення і розвитку національної та європейської ідентичності громадян України досліджувався нами в рамках кількох наукових проектів Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка («Українська національна ідея: теоретико-емпіричні аспекти» [6]; «Соціально-психологічні та регіональні аспекти формування національної самосвідомості громадян України як чинника державотворення» [1; 2]; «Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти» [2; 3; 9] та ін.), які були підтримані Фондом «Відродження», Фондом Фрідріха Еберта, Фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки, а також Асоціацією українських банків. В рамках цих проектів упродовж 1991 – 2011 рр. було досліджено гендерну ідентичність, особистісну; вікову; сімейну; соціально-професійну; майнову; релігійну; етнічну; метаетнічну; місцеву (локальну); регіональну; національну (або громадянсько-політичну); європейську (або континентальну); планетарну (або загальнолюдську) та пострадянську ідентичність громадян України різних регіонів. Загалом було обстежено 39 400 респондентів віком від 18 до 87 років (в 1991 р. було опитано 300 респондентів; в 1992 р. – 400, в 1993 р. – 1200, в 1994 р. – 1250, в 1995 р. – 1250, в 1996 р. – 1500, в 1997 р. – 1500, в 1998 р. – 1500, в 1999 р. – 1500, у 2000 р. – 2500, у 2001 р. – 2500, у 2002 р. – 2000, у 2003 р. – 2000, у 2004 р. – 2500, у 2005 р. – 2500, у 2006 р. – 2500, у 2007 р. – 2500, у 2008 р. – 2500, у 2009 р. – 2500, у 2010 р. – 2500, у 2011 р. – 2500). Для вивчення трансформації різних видів ідентичності ми використали методику М. Куна – Т. Макпартленда «Хто Я?», адаптовану методику «Шкала вимірювання ідентичності» М. Сінерелли та інші методи. Надійність результатів проведеного дослідження забезпечувалась методологічним обґрунтуванням його висхідних позицій; використанням сукупності діагностичних методик, адекватних меті й завданням дослідження; поєднанням кількісного та якісного аналізу емпіричних даних; використанням методів математичної статистики із застосуванням сучасних програм обробки даних, репрезентативністю вибірки.
Застосування інтегративного підходу дозволило виявити досить цікаві трансформації: 1) в 1991 – 1994 рр. пострадянська ідентичність займала перші місця (з 1-го по 5-те), але її відрив від інших форм ідентичності стабільно зменшувався; 2) упродовж 1994 – 2004 рр. значущість пострадянської ідентичності стрімко зменшувалась (хоча в групі етнічних росіян та російськомовних українців, які мешкають на Півдні та Сході України, пострадянська ідентичність продовжує займати досить високі позиції); 3) етнічна ідентичність у всіх групах поступово зростала (найбільш активне зростання було помічено у росіян, українців, кримських татар, євреїв); 4) релігійна ідентичність почала стрімко зростати в другій половині 2001 р. (після візиту Іоанна Павла ІІ в Україну), а починаючи з 2004 – 2005 рр. респонденти все частіше використовують ідентитети «християнин» і «християнка»; 5) загальнолюдська (планетарна) ідентичність практично не змінилась; 6) європейська ідентичність спочатку займала передостанні місця, але, починаючи з 1998 – 1999 рр., її значущість почала зростати (особливо в групі етнічних українців, поляків, угорців, словаків, румунів, кримських татар); 7) найбільш стрімко зростає європейська ідентичність у мешканців великих міст; 8) національна ідентичність була законсервована упродовж 1991 – 1993 рр. у всіх групах, але починаючи з 1994 – 1995 рр. вона почала стрімко падати в групі етнічних росіян, білорусів, євреїв; поступове зростання цієї форми ідентичності в групі етнічних українців та в деяких групах національних меншин (передусім, в групі етнічних поляків та кримських татар) простежується у 1997 – 1999 та 2004 – 2008 рр.; 9) престижність національної ідентичності зростає більш повільно на Сході й Півдні України, на відміну від Півночі, Центру та Заходу України; 10) найбільш відчутних трансформацій зазнала етнічна та національна ідентичність, але розрив між цими формами ідентичності на Сході й Півдні є набагато більшим, ніж на Заході і в Центрі України; 11) до 2010 р. у етнічних українців на Півдні й Сході України спостерігалась тенденція до зростання європейської та національної ідентичності (у 2010 – 2011 роках це зростання припинилось); 12) у етнічних українців, вірмен, білорусів та молдаван, які проживають на Сході та Півдні України, більш виражені ностальгічні настрої стосовно радянської ідентичності; але у цих самих груп на Заході України на перше місце виходить бажання відчувати себе європейцями; 13) в 2004 – 2008 рр. стабілізувались емпіричні показники етнічної ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; 14) в групі національних меншин у 2006 – 2007 рр. виросло значення регіональної ідентичності (при грамотній регіональній політиці цей тип ідентичності міг би стати базовим підґрунтям для зміцнення загальноукраїнської ідентичності, адже у розвинутих країнах світу регіональна ідентичність розглядається як субнаціональна); 15) високий рівень національної ідентичності у 1991 р. мали 26% респондентів, у 2001 р. – 25%, а в 2011 р. – лише 21% респондентів, низький рівень національної ідентичності у 1991 р. мали 18%, у 2001 р. – 27%, а в 2011 р. – 39% респондентів, що свідчить про повну відсутність виваженої політики національної ідентичності в Україні (абсолютно протилежна картина спостерігається упродовж 1991 – 2011 рр. у сусідніх країнах – в Росії та Польщі); 16) національна і європейська ідентичність досягали найвищого рівня розвитку в 2004 – 2005 рр.; 17) стала помітною тенденція до збільшення показників європейської ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; європейська ідентичність до 2011 р. не втрачала своєї значущості для громадян України, а отже, запит на європейськість є досить потужним в українському суспільстві.
Проведені дослідження показали, що ідентифікаційні матриці двох груп респондентів суттєво відрізняються: для представників групи «В» (особи з розвинутою європейською і високою національною ідентичністю) характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів (домінують екзистенційні й самореалізаційні смисли) та вищий рівень патріотизму, ніж для представників групи «Н» (особи з низькою європейською та національною ідентичністю), у яких домінують гедоністичні й статусні смисли. У представників групи «В» і групи «Н» були виявлені чотири типи етнічної ідентичності (за типологією Беррі [11]): а) моноетнічна ідентичність з власною етнічною групою (відповідно – 71% і 24%); б) змінена ідентичність, яка сформувалась на основі самоідентифікації з чужою етнічною групою (відповідно – 5% і 36%); в) біетнічна ідентичність (19% і 6%); г) маргінальна етнічна ідентичність (5% і 34%), коли чужа етнічна група розцінюється як така, що має більш високий економічний і соціальний статус, ніж власна (цей феномен пояснюється прагненням індивіда інтегруватися в домінантну групу і одержати позитивний соціальний статус).
Таким чином, для повноцінного розвитку національної та європейської ідентичності громадян України необхідно захистити український інформаційний простір; підняти на більш високий рівень політичну культуру населення України; розширити базу демократичних сил; досягти стану незворотності державотворчих процесів і стабілізації політичного й соціально-економічного життя; довести до логічного кінця незавершений процес консолідації української нації в єдиний соціально-політичний організм.
Література:
1. Воропаева Т.С. Самоидентификация украинцев и русских на юге России и Украины: комплексный анализ // Юг России и Украины в прошлом и настоящем: история, экономика, культура. – Белгород: БелГУ, 2009. – С. 193 – 196.
2. Воропаева Т.С. Специфика самоидентификации этнических украинцев и русских в Украине: социально-психологические аспекты / Т.С. Воропаева // Личность в межкультурном пространстве. – Ч. 1. – М.: РУДН, 2008. – С. 23 – 28.
3. Воропаєва Т. Специфіка самоідентифікації етнічних українців на Півдні України / Т. Воропаєва // Проблеми національно-культурної самоідентифікації українців на Півдні і Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу. Матеріали наукової конференції. 6 червня 2007 р. – Одеса: Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в м. Одесі, 2007. – С. 61 – 65.
4. Гнатенко П.И. Идентичность: философский и психологический анализ / П.И. Гнатенко, В.Н. Павленко. – К.: Арт-Пресс, 1999. – 466 с.
5. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. – К.: Критика, 2004. – С. 188 – 197.
6. Піскун В. Сучасна українська національна ідея: теоретико-емпіричне дослідження / В. Піскун, Т. Воропаєва // Українознавство. Календар-щорічник – 2004. – К.: Українська видавнича спілка, 2003. – С. 127 – 134.
7. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення / М. Рябчук. – К.: Критика, 2000. – 324 с.
8. Савоскул С. Русские в независимой Украине: статус, идентичность, перспективы / С. Савоскул // Украина и Россия: общества и государства. – Москва, 1997. – С. 299 – 301.
9. Сергійчук В. Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти / В. Сергійчук, В. Піскун, Т. Воропаєва // Фундаментальні орієнтири науки. – К.: Фонд фундаментальних досліджень, 2005. – С. 24 – 53.
10. Шульга Н. Этническая самоидентификация личности / Н. Шульга. – К.: Институт социологии, 1996.
11. Berry J.W. Cross-cultural psychology: Research and applications / J.W. Berry, Y.H. Poortinga, M.H. Segall, P.R. Dasen. – Cambridge: Cambridge University Press, 1992. – P. 44 – 62.
- Krejci J., Velimsky V. Ethnic and Political Nations in Europe / J. Krejci, V. Velimsky. – New York, 1981. – P. 58 – 59.