УДК: 340.122

Сердюк І.В.

МОРАЛЬНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРАВА В КАНТІВСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

Бердянський університет менеджменту і бізнесу

Анотація. Стаття присвячена одній із найрепрезентативніших кантівських ідей – проблемі співвідношення моралі і права. Автор стверджує, що метафізика Канта морально і філософськи виправдовує і звеличує право, що й визначає його величезний вклад у філософію права.

Ключові слова: мораль; право; легітимація права; трансцендентальна філософія; свобода особистості; ригоризм; категоричний імператив..

Annotation. The article is devoted to one of the most representative Kant’s ideas – to the problem of correlation of moral and right. The author asserts that Kant’s metaphysics morally and philosophically justifies and glorifies the right, that determines his great contribution to philosophy of right.

Keywords: moral; right; legitimation of right; transcendentalism; individual freedom; rigorizm; categorical imperative.

Проблема співвідношення моралі і права у філософії І. Канта – одна з найрепрезентативніших як з точки зору досліджень філософії самого І. Канта, так і у плані відстеження культурно-історичної рецепції кантівських ідей. Разом із онтологією, теорією пізнання, філософією науки, філософія права і моральне вчення І. Канта утворюють знакові утілення вищих досягнень духовної культури людства. Тема права у класичній новоєвропейській думці завжди розглядалася як тема моральної філософії, докорінна відмінність та можливе поєднання моралі і права вирішувалося як етична проблема. Проте, Кант розглядає взаємозв’язок і відмінність права і моралі у метафізичному та трансцендентально-антропологічному контексті. Тому кантівська версія співвідношення моралі і права може відкрити перед сучасною практичною філософією перспективні напрями щодо вирішення питання про можливість корелятивного сполучення моралі і права у цілісному культурно-онтологічному утворенні.

В сучасній літературі, присвяченій І. Канту, відмічається, що практична філософія І. Канта базується на світоглядному та методологічному фундаменті трансцендентальної антропології, завдяки чому вона відрізняється повнотою та цілісністю і набуває глибокого гуманітарного змісту. Розповсюдженою є також думка, що процеси смислової децентралізації, що відбуваються в сучасному суспільстві, слабо проявляються на правовому культурно-онтологічному полі, оскільки (принаймні у демократичних країнах) утворення суспільного інституту правової держави усуває саму можливість якоїсь ціннісної руйнації, адже право отримує тут остаточну легітимність. Натомість у сфері моралі, яка використовує принцип особистісного внутрішнього вибору і є безумовно чужою будь-якій зовнішній легітимації, цими процесами здійснюється деструктивна, руйнівна діяльність, внаслідок чого мораль поступово втрачає свою аксіологічну спрямованість. За таких умов саме кантівська версія співвідношення моралі і права може відкрити перед сучасною практичною філософією перспективні напрями щодо вирішення питання про можливість корелятивного сполучення моралі і права у цілісному культурно-онтологічному утворенні.

В наш час на науковому і публіцистичному рівні узвичаїлися такі словосполучення як «верховенство права», «правління права». Утім, найбільш ярке і точне визначення цінності права міститься в кантівському положенні про те, що право людини є найсвятішим з усього того, що є у Бога на землі [2, с.567]. В роботах Канта, присвячених питанням права, незмінно зустрічається слово «святе»: «Наш обов’язок у тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню шанувати його» [1, с.302].

Кант трактує право як прояв практичного розуму: людина поступово привчається бути гарним громадянином. Кантівська метафізика як вчення про мораль і право постає як вчення про соціальні регулятори, належне в людських діях. «Святенність» права розкривається через мораль, яка установлюється в громадянському суспільстві й через свої вищі ідеали та цінності звеличує право. Мораль у Канта не замінює собою право, не стає більш високим і більш значущим критерієм оцінки поведінки людей, а навпаки, діючи як духовний фактор, возвеличує право, надає йому не лише регулятивну, але й високу духовну значимість. В. С. Нерсесянц вважає, що моральність у Канта за своєю суттю є юридичною [3, с.489].

Моральне обґрунтування права Кант здійснює через розведення і кореляцію моральних і правових норм. Моральні норми реалізуються індивідом без будь-якого зовнішнього примусу і втручання. Правові ж норми стають такими тоді, коли вони виступають в якості легальних лімітів поведінки, «спираються на принцип зовнішнього примусу» [2, с.597]. Через право проявляється повага і довіра держави до «моральної автономії» підданих.

За І. Кантом, умова кінцевого «виправдання» (легітимації) права випливає із безумовності морального закону як метафізичного прояву свободи. У такій системі мораль зберігає свою імперативну значимість, а властивістю відносності, навпаки, відзначаються усякі дезінтегративні культурні зрушення.

Вчення І. Канта про право спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов’язане з протиставленням області теоретичного і практичного розуму, розривом між мисленням і волею. Якщо керуватися кантівським принципом суб’єктивності, то витоки обов’язку як морального так і правового слід шукати не в зовнішньому світі, сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб’єкта. Свобідна воля людини одночасно є і законодавцем і добровільним виконавцем моральних правил.

Принцип автономії або свободи виступає основним принципом усієї практичної філософії І. Канта, включаючи і вчення про право. В основі правових норм, як і норм моралі, лежить категоричний імператив, він має одночасно і нормативну і ціннісну природу. Як нормативне начало, категоричний імператив означає безумовне правило, за межі якого не повинна виходити соціальна поведінка індивіда, він виступає як зразок обов’язкового, що змушує людину підпорядковуватися своїм велінням із усвідомлення необхідності і обов’язку. Як цінність категоричний імператив представляє собою далекі цілі до яких людина буде прагнути на протязі усієї історії цивілізації. Аналіз специфіки визначення права, як розумів його І. Кант, свідчить, що у імперативній спрямованості практичного розуму гетерономна сутність дійсного права набуває легітимності як цілевиправданість.

Головним завданням права, на думку І. Канта, є введення свободи і свавілля індивідів у розумні й загальнозначущі рамки, право повинно поставити свавілля кожної особи у суспільстві в певні межі, для того, щоб ніхто не міг порушити свободу інших, саме за таких умов свобода погоджується сама із собою. Право, на думку І. Канта повинне реалізовувати у громадянському суспільстві такі принципи: свободу кожного члена як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Отже, згідно ученню І. Канта, правовий порядок має бути в кореляції з мораллю, лише тоді він зможе претендувати на безумовне визнання і відстоюватися людьми з тією самовідданістю і ригоризмом, з якою відстоюються особисті принципи і ідеали. Метафізика Канта морально і філософськи виправдовує і звеличує право, що й визначає його величезний вклад у філософію права.

 Література:

1. Кант И. Лекции по этике / И. Кант // Этическая мысль: Науч. - публицист. чтения – М.: Политиздат, 1990. – С.297-323.
2. Кант И. Основы метафизики нравственности / И. Кант – М.: Мысль, 1999. – 1472 с.
3. Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов / В. С. Нерсесянц. – М.: Издательская трупа ИНФРА. – 1997. – 652 с.