УДК: 94(477.83/86)”1914/1915”

Баран І.В.

Перша карпатська битва (січень – лютий 1915 р.)

Львівський Національний Аграрний Університет

 

На основі історіографічного та джерельного матеріалу, розкрито передумови та хід воєнних дій на Карпатському відтінку фронту в період січня-лютого 1915 р, між російськими та австро-німецькими військами, які відомі як Карпатські битви. 

Ключові слова: Галичина, російські війська, австро-німецькі війська, Карпатська битва.

On the basis of historiography and spring material, pre-conditions and motion of military operations are exposed on the tint of Carpathians of front in the period of January-February of 1915 r, between the Russian and avstro-nimeckimi troops which are known as battles of Carpathians.

Keywords: Galychina, Russian troops, Austrian-German troops, battle of Carpathians.

На переломі 1914–1915 років весь тягар війни перенісся на південний відтинок Східного фронту. В той час у всіх воєнних штабах Антанти і Центральних держав панував настрій розчарування. Воєнні події перекреслили оптимістичні плани, а великі людські втрати і спротив не показували ніякого поступу вперед. Крім великих втрат ні одна зі сторін не завершувала 1914 рік успішно.

Подібна картина розчарувань і безсилля воюючих сторін найкраще в той час спостерігалася на Східному фронті. Росіянам не вдалося зайняти Східну Прусію, ані розбити Австро-Угорщину, ні реалізувати свій амбітний план фронтального перелому під час листопадового наступу 1914 року. Єдиним найважливішим їхнім здобутком за всю кампанію 1914 р. стало зайняття Східної Галичини, однак ціною колосальних втрат (біля 1,2 млн. чоловік) і втрати третини Конгресової Польщі. Крім того, швидко вичерпувалися воєнні засоби російської армії, які складалися головно зі слабкої допомоги союзників, що свідчило про неминучу катастрофу щодо дальшого затягування війни.

Загалом тодішня зимова пора не зовсім підходила для ведення війни обидвом воюючим сторонам. Бойова лінія стала по-суті нерухомою, що вимушено призвело до деякого застою у воєнних діях. Тому воєнне керівництво воюючих держав прагнуло їх відновити із наближенням весни 1915 року, сподіваючись на нове поповнення військової сили і остаточно вирішити свої плани [1, С. 5-7].

Незважаючи на таку складну ситуацію більшість австро-угорських воєнних чинників дотримувалися думки про якнайшвидшу реалізацію завдань, поставлених ще перед вибухом війни, тобто завдати поразки Росії й зайняти частину українських земель (Волинь, Поділля), здійснити австро-польську розв’язку, здолати Сербію й опанувати Балкани. Тому вони почали планувати для найближчого часу локальні операції без союзників.

Росіяни також згадали недавні далекосяжні наміри – фронтально розбити обидвох противників і повернутися до своїх початкових концепцій флангових ударів, які мали би принести безпосередню користь: опанувати Східну Прусію, реалізувати панславістичну мету, тобто ввійти на Балкани через Галичину та Угорщину [10, s. 175].

Помимо таких намірів обидвох сторін повинно було неминуче наступити перегрупування сил і зміцнення дотеперішніх тактичних з’єднань в Карпатах, що в свою чергу перетворювало на кілька місяців другорядний відтинок фронту у найважливішу ділянку боротьби на сході, а можливо, навіть, на всіх фронтах тодішньої війни.

25 грудня 1914 р. головнокомандувач Південно-Західного фронту генерал М. Іванов самостійно розпочав операцію прориву через Карпати, яку начальник австро-угорського генштабу Ф. Конрад назвав “днем важкої кризи” [5, с. 120].

Вище австро-угорське командування усвідомлювало, що успіх під Краковом і Лімановим значно оголило Карпатський відтинок фронту, який простягався від Нового Сонча до румунського кордону і в грудні 1914 р. оборонявся тільки однією 3-ю армією С. Бороєвича і групою прикриття генерала К. Пфлянцера-Балтіна. Звідси випливало, що росіяни не захочуть втратити такої нагоди продовжити наступ на цій ділянці фронту і у випадку щасливого його здійснення вийти на Угорську рівнину, а далі на Балкани і, таким чином, реалізувати свій панславістичний план.

З початком 1915 р. російське вище командування і генеральний штаб вважали можливим негайно відновити воєнні дії з метою швидше закінчити війну, яка почала розхитувати Росію і могла в будь-який момент призвести до її занепаду. Окрім недостатньої кількості боєприпасів і втрати бойової техніки, царське військо як і раніше мало у своєму розпорядженні 103 дивізії проти 77 австро-угорських і німецьких. Зазначимо, що становище російських тактичних з’єднань переважало аналогічний стан противника, і, таким чином, давало росіянам значно більшу реальну перевагу [10, s. 176].

Однак щодо вибору місця остаточного удару по австро-німецьких військах у російського вищого командування не було єдиної думки. Головний інтендант Ставки генерал Ю. Данілов пропонував завдати головного удару в Східній Прусії, що дасть змогу відбити зайняті німцями польські землі й зміцнити Польське Королівство. На його думку, поразка німецького війська призведе до падіння морального духу в Наддунайській монархії. Цей план знайшов прихильність у головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича, був підтриманий командувачем Північного фронту М. Рузським і збудив певний ентузіазм серед західних союзників [10, s. 176].

Цілком інакшої думки був командувач Південно-Західного фронту генерал М. Іванов. Він вважав, оскільки 8-ма армія О. Брусилова у переддень 1915 року, розбивши австрійські війська, здобула Ужоцький перевал, потрібно далі розвивати цей успіх і погнати противника аж до Кошиць. На його думку, зробити це буде не дуже важко, тому що противник втратив кількісно, фізично змучений, а до того ще й додавав підтримку русофільсько налаштованих лемків і словаків. Він навіть переконував вище командування в тому, що російські солдати краще переносять холод і важкі погодні умови, ніж їх супротивник. Крім того, значна перевага на півночі від Вісли дозволяла М. Іванову в потрібний момент перекинути одну повну укомплектовану армію на допомогу і нанести головний удар через Дуклінський перевал на Угорську рівнину. Проте князь Микола Миколайович вагався стосовно розподілу резервів між флангами своїх військ, підготовка до наступу тягнулася дуже довго і тому було втрачено сам його момент, що перекреслювало амбітні плани росіян.

“На жаль, – бідкався згодом О. Брусилов, – як це завжди бувало у нас, для виконання цього завдання були виділені недостатні сили, і тільки вже весною потрохи вони збільшувалися”. Російський генерал вважав, що в січні 1915 р. при значній перевазі російських сил, можна було би почергово розбити війська противника по мірі їх прибуття. Однак, не маючи потрібної підмоги, цього зробити було неможливо, тому російські війська опинилися у важкому становищі, просувалися вперед надзвичайно поволі, тим більше в такій труднодоступній місцевості як Карпатські гори [3, С. 142].

Австро-угорське вище командування також звернуло увагу на Карпатський відтинок фронту і вирішило зосередити на ньому всі сили, щоб зреалізувати тут важливу мету – розблокувати облогу Перемишля, а в перспективі звільнити Східну Галичину. Проте схилити начальника німецького генштабу Е. Фалькенгайна до спільного наступу не вдалося і, навіть, головнокомандувач німецької армії П. Гінденбург радив Ф. Конраду пожертвувати Перемишлем і сконцентруватися на дальшій підтримці німців у Польському Королівстві.

Однак австро-угорський генштаб вирішив будь-що втримати фронт на лінії Карпат, не звертаючи уваги на зайняту союзником позицію [10, s. 178]. Все-таки впертість Ф. Конрада дала свої результати. Щоправда, німці замість обіцяної цілої армії, надали своєму союзникові 2,5 дивізії і 1 кавалерійську, що дорівнювало тільки половині армії. Незважаючи на це та певні розходження у виборі місця битви, все-таки австро-німецькі воєначальники досягли консенсусу, визначивши остаточні позиції у Бескидах, на схід від Ужоцького перевалу [13, s. 90].

Відповідно до кінцевого плану австро-німецького командування у Карпатському наступі безпосередню участь брали три угрупування – 3-я армія С. Бороєвича, південна армія генерала О. фон Лізінгена і група генерала К. Пфлянцера-Балтіна. Їх метою був перехід через головні Карпатські перевали – Дуклінський, Ужоцький і Верецький, захоплення плацдармів у Східній Галичині та повернення її Австрії. Натомість 4-та армія архикнязя Фердинанда своїми діями повинна була зв’язати 3-ю армію Р. Радка-Дмитрієва й утримувати напрям на Ясло аж до досягнення успіху іншими військами. На цю операцію було задіяно 39 дивізій, в яких налічувалося 330 тис. піхотинців, 23 тис. кіннотників та інших армійських підрозділів загальною кількістю 573 тис. осіб. Росіяни на тому самому відтинку зосередили 31 дивізію, а також інші особові склади, що загалом становило приблизно 610 тис. солдатів [11, s. 304].

Зазначимо, що проти планів Ф. Конрада виступив архикнязь Фридріх, який зі самого початку війни був противником будь-яких наступальних дій, вважаючи, що потрібно пожертвувати Галичиною і обороняти монархію на лінії Карпат. Це, на його думку, дозволило б скоротити фронт, використати природню загороду і уникнути великих жертв. Він стверджував, що, напевно, краще залишити Перемишль на “свою долю”, тобто по-суті кинути оборонців фортеці напризволяще, ніж встрягати у зовсім непередбачуваний наступ та ще й у несприятливу зимову пору [13, s. 139].

Однак австро-угорський начальник генштабу не міг заперечити тих застережень, хоча вони могли бути з тактичного погляду. Проте на війні, вважав Ф. Конрад, повинні враховуватися не тільки тактика і ощадність сил, а також політичні й моральні реалії. Ще 21 грудня 1914 р. він писав Міністрові закордонних справ Австро-Угорщини графу Л. Берхтольду, що на відвоювання Галичини чекає весь Відень і воно матиме “вирішальне значення для всієї ситуації” [5, с. 425].

Зрозуміло, що залишити Галичину росіянам означало би не тільки втратити провінцію і визнати свою поразку, але й мало би фатальний вплив на українців і поляків, тисячі яких воювали в австро-угорській армії, сподіваючись на відвоювання своєї вітчизни і найшвидше повернення додому. З другого боку, неможливо було залишити Перемишль на поживу ворогові в момент, коли він став натхненням для воюючих і символом жертовності для монархії. Зваживши всі моменти в тих обставинах, Ф. Конрад 23 січня 1915 р. видав наказ про наступ військ Центральних держав у Карпатах, випередивши на три дні росіян.

Розпочалася перша Карпатська битва з одного боку у важких зимових умовах, в яких гинули тисячі вояків, а з другого – неприхильне, а то й вороже, ставлення русофільсько настроєного місцевого населення – лемків до австро-угорського війська. Через те в багатьох гірських селах австрійцями проводилася пацифікація і виселення населення, в результаті чого цісарські війська входили в обезлюднені поселення, оточені холодною пусткою.

Помимо всіх труднощів 3-й армії С. Бороєвича, подолавши Дуклінський і Ужоцький перевали, вдалося вторгнутися на територію Галичини. Корпус М. Гофмана, який перебував у складі німецько-австро-угорської армії О. фон Лізінгена, наступав на Верецький перевал і Бескиди. Однак контрнаступ росіян 26 січня 1915 р. не дозволив арміям Центральних держав досягти повної мети. Єдиний поважний успіх мала група К. Пфлянцера-Балтіна на Буковині, де 22 січня 1915 р. здобула Кірлібабу і Якобени, стримавши, таким чином, похід росіян на Семиград. [2, с. 12].

Ударні 3-я армія С. Бороєвича і армія О. фон Лізінгена не змогли перейти через гірські хребти, відкрити дорогу на Перемишль, поклавши при цьому велику кількість жертв. Так, у 20-му полку, що входив до складу 43-ї дивізії ландверу, після кількох днів наступу зі 60 офіцерів і 3400 солдатів залишилося відповідно 9 офіцерів і 250 рядових вояків [13, s. 102].

Незважаючи на всі труднощі, 26 січня 1915 р. австрійцям наново вдалося взяти Ужоцький перевал і розпочати сходження в долину р. Сян. Кінцевою метою цього наступу був вихід на лінію Перемишль–Стрий і пересування військ у напрямку Львова [4, с. 61-62]. Армія О. фон Лізінгена відкинула росіян з південних схилів Карпат, здобула Верецький і Бескидський перевал, а також ряд місцевостей на галицькому боці (Сможе, Тухольку).

Необхідно виокремити участь у цих боях Українських січових стрільців, які входили до ХХV корпусу М. Гофмана армії О. фон Лізінгена. УСС-и йшли вперед між першими наступаючими військами, здобувши Лавочне і Славське. Ввійшовши на територію Галичини, стрільці вірили, що відтепер будуть маршувати вже тільки вперед. Однак не все легко вдавалося. Завзята оборона росіянами кожної Карпатської гори, її часті контратаки відчували на собі стрільці. Зокрема першому куреневі УСС-ів (командант Гриць Коссак), який складався з сотень О. Букшованого, З. Носковського, Р. Дудинського і О. Семенюка, далося зазнати в цьому наступі багато труднощів і понести великі втрати. Сотні О. Букшованого і З. Носковського провели важкий бій на горі Магура, де росіяни розбили 131 австрійську бригаду [8, с. 12;  9, с. 99].

Від 16 по 22 лютого І-й курінь УСС брав участь у завзятих боях у підніжжя гір Татарівки та Чиряка біля Рожанни. На цьому відтинку росіяни повели сильні контрнаступи. Завзято боронили сибірські полки також гору Кливу. До березня 1915 р. втрати легіону складали до 66–75 % від первісного складу [6, с. 22].

Армії О. фон Лізінгена не вдалося просунутися на схід поза Вишківський перевал, вона не зуміла зайняти на галицькому боці долішні райони, що могло значно вирішити становище на Карпатському відтинку фронту [10, s. 182-183]. Таким чином, війська Центральних держав на кінець січня 1915 р. оволоділи всіма важливими Карпатськими переходами, окрім Дуклінського.

Власне, саме тут 28 січня 1915 р. перейшла в наступ 8-ма армія О. Брусилова, якій після запеклих боїв вдалося відкинути австро-угорські війська за перевал на південний схил Карпат і 5 лютого здобути м. Мезолаборц, перекривши важливе залізничне сполучення Гуменне–Мезолаборц–Лупків. У даній ситуації здавалося, що хід кампанії вирішено, ще одне зусилля і ніхто не втримає царських військ перед вторгненням в Угорську низовину. Трофеями Карпатських боїв армії О. Брусилова з 7 січня по 7 лютого 1915 р. були 691 офіцер, 44 640 військових нижчих чинів, 17 гармат і 119 кулеметів [7, с. 265].

Армія С. Бороєвича у битвах від 23 січня по 5 лютого 1915 р. втратила 89 тис. чоловік і повністю була виснажена. Смертельні бої зменшили кількість росіян на стільки, що вони навіть не пробували просуватися далі в долину річки Лаборець, тим більше, що відділи народного ополчення вчинили їм тут відчайдушний опір [12, s. 208].

У західній частині галицького фронту 4-та австро-угорська армія архикнязя Фердинанда і 3-я російська армія Р. Радко-Дмитрієва не проводили фронтових дій, реалізовуючи свої завдання – прикриття інших армій. Австро-угорська воєнна операція у січні – лютому 1915 р., що мала головну мету – визволити Перемишль від облоги росіян закінчилася невдачею.

16 лютого австрійці зайняли Коломию, 17 лютого – Чернівці й Новоселицю (передвоєнний австро-російський кордон). 18 лютого відвойовано Снятин, села – Стецева і Яленів Долішній, 19 – Надвірну, 20 – впав Станіславів, здобутий німецькими відділами [2, с. 12]. Групі К. Пфлянцера-Балтіна не вистачило сил, щоб захопити значну частину південно-східної Галичини, тобто відкинути на північ ліве крило російських військ, і, таким чином, підтримати весь карпатський фронт, розблокувати Перемишль, вийти в тил росіян на лінії Долина–Стрий і відкрити дорогу армії О. фон Лізінгена, яка затрималася в Карпатах. Однак головнокомандувач Південно-Західного фронту генерал М. Іванов зробив все, щоби втримати подальший австро-угорський наступ. Зрозуміло, що віддача лінії верхнього Дністра означало для росіян відхід за Сян і відступ від Перемишля. Це був би кінець балканських планів для Російської імперії [10, s. 190].

Перша Карпатська битва закінчилася в Нижніх Бескидах 15 лютого, а в східних Карпатах продовжувалася ще декілька днів. Однак, незважаючи на запеклість і велику кількість вбитих і поранених з обох воюючих сторін ці останні бойові дії нічого не вирішили. Утримання блокади Перемишля і вторгнення у Словаччину було безсумнівним успіхом росіян. Але цю перевагу Австро-Угорщина зрівноважила до певної міри на своєму правому фланзі в південно-східній Галичині і на Буковині, відкинувши противника за Дністер і загрожуючи його головним силам з південного сходу. Перемишль, незважаючи на трагічну ситуацію з постачанням продовольства, й далі продовжував боротьбу.

 

Література:

1.  Вістник Союза визволення України. – Відень. 1915. – №7-8. – С. 5-7.

2.  Вістник Союза визволення України. – Відень. - 1915. –  №17-18. – С. 12.

3.  Брусилов А. А. Мои воспоминания / А. А. Брусилов. Москва : Воениздат, 1963. – 288 с.

4.  Волковинський В. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни / В.Волковинський // Проблеми Історії України XIX – початку XX ст. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2002. - №4. - С.52-69.

5.  Готлиб В. В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны / В. В. Готлиб, В. А. Альтшулер (пер. с англ.), Н. П. Полетика (предисл.), В. П. Готовицкая ( пер. с англ.). — Москва : Соцэкгиз, 1960. – 604 с.

6.  Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських Січових Стрільців / Никифор Гірняк. – Філадельфія : Америка, 1955. – 83 с.

7.  Керсновский А. А. История русской армии. В четырех томах. Том третий. 1881-1915 гг. / А. А. Керсновский. – Москва : Голос, 1994. –  349 с.

8.  Луців Л. Слідами стрілецької слави / Л. Луців. – Нью-Йорк : Червона калина, 1965. – 32 с.

9.  Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво.  / С. Ріпецький.[репринт вид. Нью – Йорк : Червона Калина, 1956] — Львів : НТШ, 1995. — 357 с.

10.     Bator J. Wojna Galicyjska: Dzialania armii austro-wegierskiej na froncie polnocnym (galicyjskim) w latach 1914-1915./ J. Bator. – Krakow : LIBRON, 2008. – 354 s.

11.     Dąbrowski I. Wielka wojna 1914–1918. / I. Dąbrowski. ― Warszawa : Księgarni Trzaski, Everta i Michalskiego, 1937. ― 1026 s.

12.     Der Krieg 1914–1917 im Wort und Bild / Band II. Teil 1. – Berlin; Leipzig; Wien; Stuttgart, 1917.

13.     Forstner F. Twierdza Przemyśl. / F. Forstner. – Warszawa, 2000. – 169 s.