УДК: 94 (477) „17”:355.48(477:470)
Омельковець О.Я.
П’ЯТИГОРСЬКІ НАЙМАНЦІ НА СЛУЖБІ У РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XVI- ПОЧАТОК XVII СТ.)
Волинський національний університет імені Лесі Українки
This work is sanctified to the semiregular armed forming of
Kaywords: hirelings, pyatigortsy, cavalry,
Робота присвячена напіврегулярним збройним формуванням Речі Посполитої з кавказьких народів – п’ятигорцям. Розглянуто історію їх виникнення, специфіку тактики та озброєння, бойовий шлях.
Ключові слова: найманці, п’ятигорці, кіннота, Річ Посполита.
Відомо, що в XV-XVI ст. частина племен адигів переселилась із Тамані та побережжя Азовського моря на схід у центральне Передкавказзя, склавши основу майбутніх кабардинців. З 1552 р. адиги виступають у союзі з Московським царством проти татар і беруть участь у взятті Казані. Заручившись підтримкою царя Івана Грозного, у 1556 р. адиги (у тім числі й східні адиги – кабардинці) здійснюють ряд військових операцій, внаслідок яких захоплюють османсько-татарські воєнні бази Темрюк і Тамань, чим сприяють розгрому московитами Астраханського ханства. Потрібно зазначити, що ці акції адигів-кабардинців відбувались під керівництвом черкаського та канівського старости, українського князя Дмитра Вишневецького – засновника першої січі на острові Мала Хортиця. З 1556 р. князь перебував на службі у свого двоюрідного брата – царя Івана Грозного, від якого отримав звання воєводи кабардинського, а відтак зміг налагодити тісні зв’язки із місцевими знатними родами [3; 4]. Дізнавшись про наміри царя у 1561 р. розпочати бойові дії проти Польщі, Дмитро Вишневецький повертається на Україну. За декілька місяців після цього, група кабардинських князів – соратників Вишневецького, котрі виступали проти гегемонії Московського царства у Кабарді, відправили послів до Польщі з проханням про допомогу. У серпні 1561 р., зважаючи на репресії царя проти бунтівних кабардинців, польський король погоджується надати політичний притулок всім бажаючим воїнам П’ятигірря. На початку 1562 р. до Польщі прибуває п’ятеро кабардинських князів (Касим та Гаврило Камбулатовичі, Султан і Темрюк Жумковичі, Онишко Кудадек-Консаукович) з родинами та озброєним загоном у складі 300 вояків – всі вони поступають на королівську службу. Можна припустити, що саме тоді у арміях Польщі та Литви починається активне формування збройних відділів із кабардинських (більш поширена назва – п’ятигорських) найманців-емігрантів. Хоча є більш ранні відомості про наявність „хлопців-п’ятигорців” у литовському війську – наприклад у битві під Оршею 1514 р., але їх ми знаходимо лише у білоруському народному фольклорі. Тому, виходячи з більш достовірних даних, можна припустити, що інтенсивніше формування кабардинських найманських відділів припадає саме на 1560-ті роки [2; 4].
Немає сумніву в тісних контактах між п’ятигорцями та запорозьким козацтвом – кабардинські князі Султан і Темрюк Жумковичі згодом стають відомі як козацькі отамани П’ятигорці. Так, у 1572 р. князь Темрюк на чолі козацького війська бере участь у бойових діях на території Волощини, підтримуючи антитурецький заколот волоського господаря Богдана. У битві над Прутом козаки князя Жумковича знищують шеститисячний загін прикордонної сторожі з волохів та османів, при цьому втративши лише одного вояка. Відомо також про героїчну загибель на Волині Султана Жумковича-П’ятигорця. Захищаючи від татарського набігу володіння князя Заславського, Султан із трьома сотнями підлеглих йому козаків був спалений живцем у млині [5].
В час, коли у війську Речі Посполитої виділяються формації крилатих гусарів, було впорядковано і службу легкої кінноти – з козацьких (переважно коронних) та п’ятигорських (переважно литовських) корогв, що різнились від гусарії полегшеним захисним та стрілецьким озброєнням. У час правління короля Стефана Баторія загони козаків та п’ятигорців не відзначаються особливою чисельністю, складаючи 10 % від усієї кінноти. Лише пізніше, у московських походах та Лівонській кампанії 1601 р., польсько-литовська армія на 3500 гусарів має 1270 козаків та п’ятигорців. У липні 1609 р. на початку Смоленського походу нараховується 14 гусарських та 6 легких корогв (у складі 600 бійців). У 1610 р. під Клушино на 5556 гусарів припадало 1000 козаків та п’ятигорців. У листопаді 1612 р. під Вязьмою у війську гетьмана Яна Ходкевича бачимо тільки 4 легкі корогви, у лавах яких налічувалось 450 кіннотників. У Смоленській війні 1633-1634 рр. у складі коронної армії короля Владислава IV було 780 п’ятигорців [1; 6; 7; 8].
Обмежену кількість п’ятигорських бійців у польсько-литовському війську можна пояснити їх вузькою бойовою спеціалізацією – розвідувальна, диверсійна та охоронна служби. У бою п’ятигорці лише добивали зламаного гусарією ворога, не беручи участі в лобових атаках.
Від панцерних козаків п’ятигорські корогви відрізнялися лише специфічним одягом та короткими списами-„дзідами”. До елементів обладунку входили подібні до козацьких шоломи-мисюрки, аналогічні панцерним козакам кольчуги та невеликі щити [1; 6].
Не факт, що п’ятигорська кіннота складалася виключно з кабардинців, як і решта „національних” кінних частин польсько-литовського війська (волоських, татарських). Відомо, що „національні” назви отримували всі легкі корогви, що відрізнялися від гусарії та рейтарів, не зважаючи на національну приналежність особового складу [1; 6].
Література:
1. Бохан Ю.М. Узбраенне войска ВКЛ другой паловы XIV – канца XVI ст. – Мінск: Інстытут гісторыі Нацыянальнай акадэміі навук Беларусі, УП „Экаперспектыва”, 2002. – 335 с.
2. . Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 2000. – 649 с.
3. История народов Северного Кавказа с древнейших времен до конца XVIII в. М., 1988.
4. Крушинский М. Черкесские князья в Польше. // Генеалогия Северного Кавказа. № 3. Нальчик, 2002.
5. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О. И. Левицкого. – К., 1878.
6. Сагановіч Г.М. Войска Вялікага княства Літоускага у XVI-XVII стст. – Мінск: Навука і тэхніка, 1994. – 77 с.
7. Скрынников Р.Г. Россия в начале XVII в. „Смута”. – Москва: Мысль, 1988. – 283 с.
8. Широкорад А.Б. Казачество в Великой Смуте. От Гришки Отрепьева до Михаила Романова. Москва: Яуза, Єксмо, 2007. – 320 с. – (Казачья слава).