Масальський В.І., Скородумов Д.С.

ЮРИДИЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ У 1991-2002 р.р.:

постановка проблеми

Донецький національний університет

 

This work is devoted to the main tendencies and problems which existed in the process of the development of the higher juridical education in Ukraine in 1991-2002.

Keywords: higher education, juridical education, universities of Ukraine, lawyer, quality of juridical education, quantity of legal high schools.

Эта работа об основных тенденциях и проблемах, существовавших в процессе развития высшего юридического образования в Украине в 1991-2002 г.г.

Ключевые слова: высшее образование, юридическое образование, университеты Украины, юрист, правовед, юрисконсульт, качество юридического высшего образования.

Юридична освіта - явище багатогранне та багатоаспектне. В залежності від того, до якого профілю юридичної діяльності готуються фахівці, складається відповідна програма їх навчання, у якій поряд з фундаментальними знаннями, наприклад, історії та соціології, передбачається надання студентам та слухачам спеціальних знань з урахуванням специфіки тієї сфери, де їм доведеться працювати. Так, майбутнім прокурорам та суддям потрібно глибоко знати кримінальне, цивільне, трудове, шлюбно-сімейне, адміністративне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право тощо. Для слідчих особливо важливо знати кримінальне і кримінально-процесуальне право. Юристам, які працюють у сфері державного управління, необхідно володіти знаннями конституційного та адміністративного права. Юрисконсультам (правознавець, який знаходиться на якомусь місці, для наради) [1, с.668] та іншим фахівцям, що працюють у галузях економіки, потрібні широкі знання цивільного, господарського права, арбітражної практики, нотаріусам - знання цивільного права. Безперечно, цим не обмежується коло знань юристів, рівень кваліфікації яких залежить від постійного пошуку потрібної інформації, здатності орієнтуватися у всьому комплексі правових знань, у тому числі у численних змінах діючого законодавства. Відтак, актуальність теми зумовлена істотним підвищенням значущості юридичної освіти у сучасній Україні, насамперед, у зв’язку з її переходом на початку 90-х років ХХ ст. до самостійного державного розвитку. Перебудова всього суспільного життя пов’язана зі зміною соціально-політичної структури суспільства, яка стала характерною для вказаного періоду і вимагала від держави реальних кроків щодо реформування усіх галузей економіки. Однією з найголовніших та необхідних передумов перетворень - каталізатором таких змін, без сумніву, було швидке відтворення системи доступної, якісної та сучасної правової освіти.

Юридична освіта України, головним завданням якої була і залишається підготовка високопрофесійних фахівців в галузі права, у цей період потребувала значної уваги з боку держави. Вищі навчальні заклади, які готували фахівців в галузі права до 1991 року, були представлені в Україні лише двома спеціалізованими юридичними академіями та структурними підрозділами чотирьох класичних за своєю природою державних університетів, а саме: Українською державною юридичною Академією (м. Харків), Одеською державною юридичною академією (м. Одеса), Юридичним факультетом Львівського державного університету імені Івана Франка (м. Львів), Юридичним факультетом Київського ордена Леніна та ордена Великої Жовтневої революції державного університету ім. Т.Г. Шевченка (м. Київ), Економіко-правовим факультетом Донецького державного університету (м. Донецьк), Юридичним факультетом Дніпропетровського державного університету (м. Дніпропетровськ). Ці навчальні заклади ще з радянських часів випускають підготовлених юристів та правознавців.

Виходячи із визначення, запропонованого тлумачним словником В.І. Даля, юрист – це людина, яка займається (науково або практично) юридичними питаннями [1, с.668]. Правознавець – законник, законознавець, законодавець [1, с.380]. Виходить, що термін «юрист» дещо ширший за своїм змістом, ніж термін «правознавець», а тим більш ніж термін «юрисконсульт». Словосполучення «фахівець в галузі права», на нашу думку, у порівнянні з попередніми, має узагальнюючий характер, а тому, вважаємо, що саме його слід вживати при згадуванні осіб, які закінчили вищий навчальних заклад та отримали вищу юридичну освіту. Крім цього, особа, яка вчиться у вищому навчальному закладі та має на меті стати фахівцем у галузі права, на нашу думку, має називатися «студент-правознавець», тобто – людина, яка знаходиться ще у процесі набуття необхідного обсягу знань і навичок для того, щоб стати спеціалістом та вже обрала свій професійний шлях розвитку і вступила до відповідного вищого навчального закладу.

Розуміти та визначати термін «юридична освіта» можна по-різному: як складову більш загальної правової освіти, галузь вищої освіти; як фундамент юридичної професії; як запоруку професійної компетентності фахівця; як середовище формування нового покоління спеціалістів; як один із інструментів реалізації соціальної функції права; як критерій соціальної стратифікації; як специфічний вид підприємницької діяльності; як шлях розбудови політичної кар’єри; як спосіб реалізації особистих амбіцій тощо. До того, з метою усвідомлення наявних проблем юридичної освіти, насамперед в університетах України, її слід розглядати саме як одну з галузей вищої освіти України.

Після набуття Україною незалежності стрімко почали розгортатися українознавчі студії, які виокремлювали і досліджували процеси, що відбуваються на землях нової незалежної держави. Це сприяло значному методологічному й тематичному оновленню історіографії з проблеми науково-освітнього розвитку взагалі і правової освіти зокрема.

Серед узагальнюючих праць останнім часом з’явилися дисертаційні дослідження, у яких розглядаються організаційно-правові засади, умови функціонування та підвалини наукової діяльності університетів України. В залежності від обраних авторами аспектів діяльності університетів, дисертації написані з різних гуманітарних дисциплін. Серед них - праця Т.А.Стоян «Університетська освіта в Україні в другій половині ХІХ ст.» присвячена історії [2], О.М.Мартиненко – «Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (ХІХ ст.)» – педагогіці [3], Е.А.Писарєвої – «Організаційно-правові основи діяльності університетів Російської імперії др. половини ХІХ ст. (на матеріалі України)» – політичним і правовим вченням [4]. У цих роботах поряд з іншими галузями освіти досліджено й юридичні напрямки. Найбільш цікавою науковою розвідкою є дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук О.В. Єгорової «Юридична освіта в університетах України ХІХ – початку ХХ ст. (етапи та особливості розвитку)» [5].

  Сучасний період розвитку незалежної України характеризується зміцненням інтересу в суспільстві до історії розвитку соціально-правових інститутів, а тому – і до історії права та юридичної освіти. До перших спроб узагальнюючого дослідження розвитку юридичної науки та освіти можна віднести роботу, підготовлену у 1992 році колективом провідних правознавців Інституту держави і права України ім. В.М.Корецького (Ю.С.Шемшученко, І.Б.Усенко, Б.М.Бабій та ін.), «Юридична наука і освіта на Україні» [6]. У цій книзі висвітлюється історія становлення та розвиток юридичних факультетів і наукових юридичних установ у Києві, Львові, Одесі, Харкові й Донецьку від заснування до сучасності.

Поряд з появою узагальнюючих розвідок з історії розвитку юридичної освіти та науки відбувається заглиблення у більш вузьку тематику вивчення її у конкретних ВНЗ України. Дослідженню цих питань у Київському університеті присвятили статті В.І.Андрейцев [7], С.В.Максимова [8]. Історія правознавства в Одеському університеті втілилася в статтях М.Орзіха, Е.Харитонова, С.Ківалова, Б.Пережняка, М.Подрєзової, О.Сурілова, П.Єфімова [9, 10, 11, 12, 13]. Історичний розвиток правознавства у Донецькому національному університеті відображено у книзі В.Волкова та В. Лещенко [14].

Огляд історіографії проблем юридичної освіти в Україні у 1991-2002 р.р. був би неповним без згадування про поодинокі публікації, розміщені у періодичній пресі та у деяких юридичних фахових виданнях. Різні її аспекти підіймали такі автори як В. Натуркач [15], В. Бігун [16], І. Малютін [17], В. Січкар [18], В. Комаров [19], М. Коржанський [20] тощо. В цих роботах висвітлюються лише окремі проблеми, які на сучасному етапі вимальовуються у сфері вищої юридичної освіти України.

Однак, слід констатувати, що на сьогодні фактично відсутні хоча б якісь комплексні наукові дослідження питань розвитку вищої юридичної освіти в Україні. У період з початку набуття державної незалежності України і до ухвалення Верховною Радою України у першій редакції Закону України «Про вищу освіту», тобто у 1991-2002 р.р. [21], коли вища освіта взагалі розвивалася без наявності головних нормативних регуляторів, як правило, хаотично, здебільшого кон`юктурно і невиважено.

Таким чином, навіть невеликий за змістовним наповненням огляд історіографії ще раз доводить недостатній рівень та глибину дослідження проблематики вищої юридичної освіти України у 1991-2002 р.р., з обов’язковою увагою на існуючих основних та побічних проблемах, що саме і стало основною метою цього дослідження.

Вищі навчальні заклади, які отримали ліцензію на підготовку фахівців у галузі права вже після 1991 року в залежності від форми власності поділялися на ті, які повністю фінансувалися з бюджету, - державної та, ті, які діяли повністю на госпрозрахунковій основі, - приватної власності. Так, у 1991 році загалом цих ВНЗ налічувалося 6, і всі вони належали державі. У 1995 році у сукупності таких установ вже налічувалося 96 (65 – державної і 31 – інших форм власності) [22]. Виходить, що з 1991 року їх загальна кількість зросла приблизно у 16 разів. У 2000 році – 163 ВНЗ (116 - державної і 47 – інших форм власності) – у порівнянні з попереднім періодом кількість збільшилася на 67 установ. Станом на 2002 рік кількість таких навчальних закладів ще збільшилася на 26 одиниць і склала 189 (134 - державної; 55 – інших форм власності) [22]. За даними Міністерства освіти і науки України, у 2002 р. за напрямом «право» до вузів зараховано 11716 студентів (2000 р. – 9484). Однак наводять і інші дані, а саме цифри «ліцензованих обсягів»: 1999 р. – 19760 осіб, 2000 р. – 29947 осіб, 2002 р. – майже 27000 осіб [22]. Крім цього, вказані тенденції супроводжували такі супутні чинники, як зростання державного замовлення на підготовку фахівців у галузі права; загальне збільшення кількості студентів, які навчалися за такою спеціальністю; зростання кількості практикуючих юристів; утворення на ринку праці певних дисбалансів за цим фахом. Слід також чітко усвідомлювати поділ таких ВНЗ на: спеціалізовані (які повністю скеровують свою діяльність на підготовку фахівців у певній галузі) та університети, які у своєму складі мають лише структурні підрозділи з навчанням спеціалістів у галузі права. Як правило, зазвичай при працевлаштуванні випусники перших мають більше переваг перед підготовленими фахівцями інших.

Отже, у період з 1991 по 2002 роки спостерігалася тенденція швидкого зростання кількості ВНЗ, які готували фахівців у галузі права. Однак, ці темпи не повною мірою співставлялися з якістю підготовки студентів-правознавців. Це підтверджується незначним досвідом здійснення освітньої діяльності, відсутністю усталених традцій у деяких з них, часовими умовами, коли ці ВНЗ ще розпочинали налаштовувати свою діяльність. Зокрема, до 2002 року не був ухвалений Закон України «Про вищу освіту» [21], а відтак було відсутнє достатнє правове підгрунтя для загального регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян вищими навчальними закладами держави, окрім того, на законодавчому рівні не були встановлені правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти.

Держава турбувалася про кадрове та інфраструктурне забезпечення бюджетних університетів та академій. Про це, зокрема, свідчить Постанова Кабінету Міністрів України «Про акредитацію вищих навчальних закладів» 1992 року [23], якою були утворені експертні групи, головним завданням функціонування яких було проведення перевірок та експертиз рівня вищої освіти з кожної спеціальності та ВНЗ загалом. Надалі, у 1996 році Кабінетом Міністрів України було прийнято нову постанову «Про ліцензування, атестацію та акредитацію навчальних закладів» [24]. Нею, серед іншого, затверджено Положення про акредитацію вищих навчальних закладів. А в 2003 році було ухвалено ще одну постанову «Про ліцензування освітніх послуг» [25], яка започаткувала утворення та діяльність Державної атестаційної комісії - постійно діючого органу, який, у свою чергу, мав на меті забезпечити додержання вимог ліцензування, атестації та акредитації вищих навчальних закладів за напрямами (спеціальностями) та професіями підготовки. Тому ця швидка реакція з боку держави, яка наступного, після оформлення незалежності, року вже потурбувалася про якість вищої освіти, і з цього приводу прийняла відповідний нормативний акт, зробила можливим багатьом новоутвореним вищим навчальним закладам країни різних форм власності пройти на той час встановлену процедуру акредитації і утворити нові правові підрозділи. На цій хвилі деякі заповзятливі науковці та подекуди вже якийсь час практикуючі юристи активно вирішували питання про створення приватних навчальних закладів, які згодом набували різноманітних організаційних форм: ліцеї, технікуми, інститути, університети тощо. Ці установи теж піддавалися акредитаційним та ліцензійним перевіркам і, як наслідок, поступово відкривали у своєму складі підрозділи з підготовки фахівців у галузі права. Проте, кадровий потенціал цих ВНЗ, як правило, значно поступався вищим навчальним закладам державної форми власності. Це дещо стримувало їх подальший розвиток і не дозволяло випусникам цих ВНЗ мати високий кваліфікаційний рівень та бути достатньо конкуретноспроможними на ринку праці.

Іншою тенденцією, яка проглядається в еволюційному розвитку вищої юридичної освіти у цей період, є відкриття підрозділів з підготовки фахівців у галузі права неспеціалізованими вищими навчальними закладами. Мова йде про установи, які поряд зі своєю основною спеціалізацією, враховуючи існуючий високий попит на фахівців в галузі права та престиж юридичної професії, відкривали у своєму складі підрозділи з їх підготовки. Так, Національний транспортний університет з липня 2002 року спрямовував свою освітню діяльність за напрямом «Право» [26]. Національний інститут біоресурсів та природокористування України з 2001 року створив у своєму складі Юридичний факультет, який готував фахівців за напрямом «Право» і за спеціальністю «Правознавство» [27]. При Національному педагогічному університеті ім. М.Драгоманова функціонує Інститут політології та права, який з 1992 року готував фахівців за спеціальністю «Правознавство» [28].

Окремо слід звернути увагу на відкриття факультетів правознавства у складі технічних університетів. Такі факультети було створено в досліджуваний період у Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут» [29], у Запорізькому національному технічному університеті [30] тощо.

Отже, як виходить, в Україні із започаткуванням її незалежності, внаслідок недостатньої регуляторної державної освітньої політики у галузі вищої юридичної освіти у період з 1991 р. по 2002 р., утворилася ситуація, за якою кількість випускників з кваліфікацією «Право» з 3,4 тисяч осіб на рік у 1990 році збільшилася до 33,4 тисяч осіб на рік у 2001 році, що за темпами зростання дорівнює майже 988,7 відсоткам [31]. Ці показники свідчать про надвеликі темпи зростання процесу підготовки фахівців у галузі права. Проте працевлаштуватися за обраним юридичним фахом могли далеко не всі випускники.

Найбільш ваговим показником якості підготовки спеціалістів з правовою освітою є кількість, змістовність та глибина набутих під час навчання теоретичних знань та практичних навичок, які згодом можуть бути застосовані молодим фахівцем під час його першого працевлаштування та початку практичної діяльності. Чинниками, які на це істотно впливають, безпосередньо під час навчання є: науково-педагогічні кадри, їх компетентність, кваліфікація та досвід; наявність виважених навчальних планів і програм, які б відповідали вимогам реального суспільного життя. Саме ці складові, у першу чергу, включено до змісту певних стандартів вищої юридичної освіти в Україні. Однак, новостворена держава після прийняття Закону України «Про освіту» [32] у травні 1991 року та упродовж перших одинадцяти років свого існування так і не змогла встановити державні стандарти якості вищої освіти загалом та юридичної освіти зокрема. Лише у 2001 році за наказом Міністерства освіти та науки України були підготовлені проекти Державних стандартів вищої освіти відповідно до існуючих освітньо-кваліфікаційних рівнів [33].

Виходить, що у період швидкого зростання темпів утворення нових освітніх потужностей, які готували фахівців у галузі права, суспільство не могло співставляти фактичний рівень теоретичних знань і практичних навичок випускників таких спеціальностей з обов’язковими державними стандартами, які б обов’язково застосовувалися до спеціалістів, що працюють у галузі права.

Розглядаючи це питання, цікаво звернутися до подібного міжнародного досвіду. Так, у США держава жодним чином не регулює процеси юридичної освіти. Цим займаються громадські професійні організації юристів, які набагато ретельніше, ніж законодавець, визначають стандарти, встановлюють правила та здійснюють регулювання системи юридичної освіти. Статус «національно визначної інституції з акредитації правничих шкіл» від Міністерства освіти США отримала загальнонаціональна громадська організація правників – Американська асоціація правників, яка реалізує його через власну секцію у справах юридичної освіти та прийняття до юридичної практики. Крім того, така секція здійснює роботу з уніфікації системи юридичної освіти. Затверджені цією організацією ще у 1921 році стандарти згодом було впроваджено у діяльність верховних судів майже всіх штатів та інших інституцій, що відповідають за процес надання права, заняття юридичною практикою та здійснення відповідної освітньої підготовки фахівців, і які є дійсними донині [22].

Цікавим є також досвід, накопичений у Російській Федерації. Тут у 2000 році встановлені спеціальні вимоги, що пред'являються до вищої юридичної освіти, які знаходять закріплення в таких нормативно-правових актах, як Державні освітні стандарти вищої професійної освіти за спеціальністю (кваліфікація-юрист) і напрямами (ступені бакалавра і магістра) юриспруденції і відповідних примірних навчальних планах [34].

Отже, як свідчить проведений аналіз джерел та літератури, протягом майже всього першого десятиріччя існування незалежної України політична і практична діяльність загальнодержавних та відповідних місцевих установ, які займалися організацією та здійсненням освітньо - правової підготовки фахівців юридичного профілю, у більшості була стихійною і слабко координованою. Тому більшість випускників юридичних закладів освіти після завершення свого навчання зіткнулися з проблемою працевлаштування. Набута у ВНЗ спеціальність фахівця у галузі права не гарантувала в Україні ані зайнятості, ані добробуту. Так, тільки за офіційними даними у 2001 році понад 50 тисяч випускників українських ВНЗ, серед яких 25 % становили випускники юридичного профілю, не мали реальної можливості працевлаштуватися за набутою спеціальністю, а відтак значна їх частина вимушена використовувати отримані знання не за призначенням [31].

Щодо загального рівня якості юридичної освіти, яку можна було здобути у ВНЗ протягом досліджуваного періоду, то незаперечними залишаються факти про те, що гарантії високої якості підготовлених випускників переважно надавали вищі навчальні заклади державної форми власності, які ще на початку незалежності займали провідні позиції у юридичній освіті, через багаторічний досвід та сталі традиції їх освітньої діяльності.

Упродовж першого десятиліття розбудови нової держави здебільшого кількісний суспільний попит на фахівців у галузі права задовольнявся також за рахунок новостворених ВНЗ приватної форми власності, а також різноманітних нових навчальних підрозділів непрофільних ВНЗ. Проте, якість підготовки у багатьох з них не завжди знаходила своє адекватне підтвердження на ринку праці.

Відтак, існування у 1991-2002 роках великої кількості вищих навчальних закладів та підрозділів у ВНЗ, які здійснювали підготовку фахівців у галузі права, з одного боку, забезпечило доступність юридичної освіти у ВНЗ України майже для всіх бажаючих і з надлишком задовольнило потребу усіх існуючих підприємств, установ та організацій у спеціалістах з вищою юридичною освітою. Проте, з іншого боку, утворило ситуацію певного дисбалансу на ринку праці, не даючи змоги значній кількості випускників-правознавців гарантовано працевлаштуватися за обраним ними фахом.

Беззаперечно, що підняті у цій публікації питання та ще багато інших проблем, які існують у цій сфері, потребують подальшого, більш докладного, а подекуди й спеціального вивчення та аналізу. Автори планують продовжити це дослідження.

 

Література:

1.  Даль Владимир. Толковый словарь живого великорусского языка. –Т.1– 4. – М.:Русский.язык, 1980. – Т. – 3. –555 с., Т. – 4. – 683 с.

2.  Стоян Т.А. Університетська освіта в Україні в другій половині ХІХ ст.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1999. – 20 с.

3.  Мартыненко Е.Н. Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (ХІХ ст.): Дис… канд. пед. наук: 13.00.01. – Харьков, 1998. – 163 с.

4.  Писарєва Е.А. Організаційно-правові основи діяльності університетів Російської імперії другої половини ХІХ ст. (на матеріалі України): Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харків, 2001.

5.  Єгорова О. В. Юридична освіта в університетах України XIX - початку XX ст. (етапи та особливості розвитку): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – Дніпропетровський національний ун-т. – Д., 2004. – 199 с.

6.  Юридична наука і освіта на Україні / Ю.С. Шемшученко, І.Б. Усенко, Б.М. Бабій та ін.; Відп. ред. Ю.С. Шемшученко; АН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Наук. думка, 1992. – 304 с.

7.  Андрейцев В.І. Юридичний факультет на перетині віків: документи і факти (у двох книгах). – К.: Правда Ярославичів, 2005.

8.  Максимова С.В. Юридичне товариство при університеті Св. Володимира: його внесок у розвиток юридичної науки // Вісник Київ. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Сер. Юрид. науки. – 2000. – Вип. 39. – С. 29-31.

9.  Орзих М. Публично-правовая подготовка юридических кадров в Одесском государственном университете // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя юридичного інституту ОДУ): Зб. наук. праць. – Одеса. – 1997. – С. 11–18.

10.  Харитонов Е.О. Питання рецепції римського права у працях романістів Новоросійського університету // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя юридичного інституту ОДУ): Зб. наук. праць. – Одеса. – 1997. — С. 18-23.

11.  Ківалов С.В. Вища юридична освіта на Півдні України: вчора, сьогодні, завтра // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя юридичного інституту ОДУ): Зб. наук. праць. – Одеса. – 1997. – С. 3-11.

12.  Пережняк Б., Подрезова М. Юридическое общество при Новороссийском университете // Юридична освіта і правова держава: Зб. наук. праць. / За ред. С.В. Ківалова. – Одеса. –1997. – С.23-29.

13.  Сурилов А.В., Ефимов П.Е. От лицея — к юридическому институту // Очерки развития науки Одессы. – Одесса. – 1995. – С. 551-560.

14.  Волков В. Д. По лестнице лет : История экон.-правов. факультета Донец. нац. ун-та : 20 лет специальности "Правоведение" / В. Д. Волков, В. С. Лещенко; Донец. нац. ун-т. – Донецк : ЕАИ-Пресс, 2001. – 301 с.

15.  Натуркач В. Щодо стану і перспектив розвитку юридичної освіти в сучасній Україні// Право України, 2004, № 6. – С. 96-98. http://www.pravo.vuzlib.net/book_z1668_page_35.html

16.  Бігун В. Юридична освіта в Україні та Німеччині // Юридичний журнал. – 2004, № 12. – С.1. http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1514

17.  Малютін І. А. Оптимізація юридичної освіти в Україні: шляхи вирішення проблеми // Науковий вісник /Дніпропетровський юрид. ін-т МВС України. Дніпропетровськ, 2001. –№ 3 (6). – С.66–67.

18.  Січкар В. О. Юридична освіта: державна чи приватна // Науковий вісник/Дніпропетровський юрид. ін-т МВС України. – Дніпропетровськ, 2001. – N3 (6). – С.68-74.

19.  Комаров В. В. Проблеми та перспективи розвитку вищої юридичної освіти України // Науковий вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВС України. – Дніпропетровськ, 2001. – № 3 (6). – С.9–13.

20.  Коржанський М. Й. Недоліки й завдання вищої юридичної освіти в Україні // Науковий вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВС України. – Дніпропетровськ, 2001. – № 3 (6). – С.40–43.

21.  Закон України «Про вищу освіту»: Науково – практичний коментар / За загальн. ред. Кременя В.Г. – К.: СДМ – Студіо, 2002. – 323.

22.  Бігун В. Юридична освіта в Україні та США // Юридичний журнал, 2003, № 4. – С.1. http://www.justinian.ua/article.php?id=216

23.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про акредитацію вищих навчальних закладів» від 01.06.1992 р. № 303// Зібрання постанов Уряду України від 26.07.1992 р. – № 8. – С.55.

24.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про ліцензування, атестацію та акредитацію навчальних закладів» від 12 лютого 1996 р. № 200 // Зібрання постанов Уряду України від 29.03.1996 р. – № 4. – С.23.

25.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про ліцензування освітніх послуг» № 1380 від 29 серпня 2003 р. // Урядовий кур'єр вiд 24.09.2003, № 178. – С.20.

26.  Історія Національного транспортного університету //

http://www.ntu.kar.net/ukraine/other/past.htm

27.   Про факультет економіки, менеджменту і права //

http://www.ntu.kar.net/ukraine/facultets/econfak.htm

28.  Про юридичний факультет // http://nubip.edu.ua/node/1061

29.  Про Інститут політології і права // http://www.ipsp.npu.edu.ua/

30.  Про факультет соціології і права // http://www.ntu-kpi.kiev.ua/kpi_fsp

31.  Про Інститут управління і права// http://iup.zntu.edu.ua

32.  Щорічне послання Президента України «Про внутрішнє та зовнішнє становище в Україні за 2001 рік» від 31.05.2002 доступ в мережі Інтернет: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=n0002100-01

33.  Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради УРСР від 20.08.1991 р., № 34. – с. 451.

34.   Ковальський В., Іллюк Ф. Державний стандарт вищої освіти: гармонізація та ефективність // Юридичний вісник України, 2007 – № 37 (637). – С.15-21.

35.  Система высшего юридического образования в России: Состояние и перспективы развития / Н.М. Корпачев, В. Ф. Попандопуло, М.В. Филиппова, Н. А. Шевелева. // Правоведение. – 2004, № 5. – С.4 – 20.