Бугайова В.О.

УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ ЯК ЗРАЗОК НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Харківська державна академія культури

Актуальність проблеми визначається необхідністю збереження національної самобутності в умовах глобалізаційних процесів і нівелювання культур. Українське весілля -–- це не тільки яскрава вистава народного життя, а й фактор ментального здоров’я нації. Це була масштабна і відповідальна подія, в якій брало участь чимало людей у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, кухарок, запрошених родичів, сусідів і просто «запорожців».

Драматургія традиційної весільної вистави основується на піснях українського народу, які синтезують у собі багатовіковий досвід народу. Ці пісні втілюють давні вірування, елементи заклинальної магії, зразки міфологічної образності, солярної символіки, тощо. Їх умовно можна поділити на кілька тематичних груп: пісні, що пояснюють дії весільної драми (жалі батьків за дочкою, молодої за ріднею, непевність у майбутті тощо); пісні з проханням до Бога і святих дати молодим добру долю; пісні-величання молодих та їх родичів; мотиви-голосіння (гірка жіноча доля, важке життя у чужій родині); жартівливі пісні. Характерними рисами весільних пісень є такі: стійкість у традиції, канонізована форма та яскрава мелодія, яка швидко запам’ятовується і легко впізнається, а також мобільність та здатність до варіювання у процесі імпровізації нових поетичних текстів.

Традиційні весільні обряди самі по собі є формою народного театру. При всій різноманітності весільних обрядів в Україні в них чітко виділяються три етапи, а саме: передвесільний, власне весільний та післявесільний.

Перший етап передбачає змовини, сватання, оглядини та заручини. Сватання може відбуватись задовго до весілля. Після сватання шлюбний процес ще можна припинити. Заручини вважалися правовим вирішальним кроком, після якого обов'язково повинно відбутися весілля.

Другий етап починається із запросин родини і гостей на весілля і випікання короваю. Основний перебіг другої фази приблизно такий: співання коровайних пісень; дівич-вечір; вінкоплетини; квітчання; розплітання коси молодої і співання сумних пісень; обід; поїзд молодого до молодої; викуп молодої; вінчання; від шлюбу; весільний обід; дарування; частування; перепій; розплітання коси; покривання. Дійові особи в обряді об'єднуються у дві групи: молодий і молода з найближчою родиною, роль яких в цілому пасивна, й весільні дружини з боків молодого та молодої (старости, дружки і дружби, бояри, свахи). Ці другі виконують більшість ритуалів і співів.

На третьому етапі ведуться післявесільні розваги, співають пісень, ділять коровай; «циганщина»; вивідки тощо.

Розглянемо деякі весільні обряди, що позначені рисами театралізованих магічних актів. Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена з старшою дружкою. Зайшовши в хату, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик («шишку»), кланялися і промовляли: «Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!». Після запросин наречена поверталася з дружками до хати, де починався дівич-вечір Молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. Вінок на молоду зазвичай надягала мати. У залежності від регіону є безліч варіантів проведення дівич-вечора. Так, на Слобожанщині молода ховалася у сусідів, а молодий мусив її шукати й давати викуп за неї брату, який його не пускав до молодої, примовляючи: «Я горобців драв, та сестру годував, а вам дурно оддам? Не оддам!».

Традиційний сценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо, або ж наречений приїздив по наречену. У поїзді молодого, як правило, кількість гостей повинна бути непарна – парою мала стати молода. Друзі молодого (старости) були перев’язані рушниками, свахи несли хліб, калач, шишки і зав’язані в хустину подарунки для молодої та її рідні. Мати молодого благословляла сина в дорогу до молодої: обсипала його житом, дрібними монетами і цукерками. Важливу роль виконувала світилка (незаймана сестра молодого), яка несла світильник: вирізану з дерева козацьку шаблю або голову коня зі свічкою). Була своя роль й у незайманої сестри молодої, але її виступ відбувався під час застілля. Звали цю сестру «свестя», і вона повинна була вкрасти квітку з шапки молодого, а «боярин», якщо прогавив квітку, відкупав її у свесті стрічками та дрібними грошами:

Обряд «покривання» символізував остаточне прощання з дівуванням і приєднання молодої до жіночого гурту та супроводжувався сумними співами. Далі весілля справляли в хаті молодого лише одружені чоловіки й жінки, молодь не допускали. Гості рядилися циганами й ходили селом з піснями й витівками, збирали харчі (в основному курей) на обід. Якщо в родині одружували або віддавали заміж останню дитину, то батьків катали селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці.

На сучасному етапі зберігаються дві основні тенденції у справлянні весіль у світі — з одного боку, під впливом глобалізації весільний обряд набув у найбільших мегаполісах планети універсального вигляду (особливо при міжетнічних, міжконфенсійних, міжрасових та міжнародних шлюбах), з іншого — існує стійка тенденція до «етнізації» весіль і всіх пов’язаних з ним традицій, навіть у середовищі городян.

Таким чином, українські весілля мають безліч регіональних особливостей, але всім їм притаманний єдиний сценарій і визначені ролі. Це справжня вистава з яскравими художніми засобами, своєю магією і символікою.